19 лютого 75 років тому, село було звільнене від  німецько-фашистських загарбників,які віроломно ,22 червня 1941 року ,напали на нашу країну.75 років тому,19 серпня 1944 року ,ворожі солдати на танках ,мотоциклах в*їхали на землю златоустівську-вбивати і нищити. За ці три роки багато горя зазнали жителі села-багато мирних жителів загинуло,спалені хати,пограбоване все,що  було влюдей-кури,свині,корови.Солдатам  Рейху треба було щось їсти.Молодь силоміць вивозили  працювати  до Німеччини ,багато  з них не повернулося додому,а хто  й повернувся, були вже хворі.В 1-й книзі «Свіча Пам*яті» зібрані прізвища жителів  Златоустівської сільської ради,які загинули на війні,померли від  ран,пропали безвісти,не повернулися з війни. Тут зібрані і спогади жителів села про часи,коли село було окуповане фашистами,і часи коли було звільнене від ворога. В ніч з 18 на 19 лютого 1944 року наше село  було визволене від німецько-фашистських загарбників ціною  в 126 життів воїнів,які навіки  знайшли останнє своє пристанище в нашій златоустівській землі. 

Маленький аркуш,вицвілий,аж сірий

Рука до нього тягнеться сама,

Згадав;під Златоустівкою бій.Зима…

Читаю і очам своїм не вірю-

Мене на світі вже давно нема.

Не всі ще й досі рани заніміли,

Вже скронь торкнулась сивина,

Всміхаються мені черешні білі-

Мене ж давно поглинула війна.

Радію  злетам віку-космос кличе,

Врунистим сходам-пророста зерно,

Вона ж незмигно дивиться у вічі

І твердить,що мене нема давно.

Що я похований під Златоустівкою,

Й мені в могилі братській вікувать,

Де з побратимами в бою громовім

Ми виривали в смерті кожну п*ядь.

У бліндажі ми отчим домом снили,

А  вранці брали висоту в снігу,

Небагатьох нас кулі пощадили,

Та скільки ж покосили на бігу.

        Не повернулися додому 126  воїнів-зовсім молоденьких  юнаків,які ще не встигли  одружитися і народити  своїх дітей,і старших чоловіків,в яких вдома залишилися сім*ї-дружини та дітки..Вони назавжди залишилися сиротами, ніколи вже не побачать  батька,ніколи  він їх не пожаліє,не приголубить,як інших дітей,в кого були батьки.Дружини довгі роки чекали,виглядали  своїх чоловіків Можливо все ж таки вони залишилися живими,можливо вони  були тяжко поранені. Хай без рук,без ніг,але  якби тільки  живими повернулися додому. Та не повернуться  вони ніколи додому… Всі вони,126  загиблих воїнів,наших визволителів,вже 75 років лежать  в нашій златоустівській землі. Чим ми можемо  їх віддячити за те,що вони ціною власного життя визволили нашу землю від ворога? Тільки  вдячністю і пам*яттю.Пам*ятати і розповідати нашим дітям,нашим внукам про їхній подвиг.Щороку,19 лютого,9 Травня,22 червня і 28 жовня-в ці важливі дати Другої світової війни  ,ми вшановуємо пам*ять загиблих воїнів-визволителів біля Братської могили,розповідаємо  про їхній подвиг  учням в школі на уроках мужності,проводимо  зустрічі-пам*яті в будинку культури,бібліотеці.

Пройшли роки,війна була тільки в спогадах очевидців.! Думалось,і вірилось,що назавжди ми забудемо це страшнеє слово «війна». Та в 60-х роках наші односельчани Михайлін Олександр Макарович, Напханенко Василь Іванович,Мельник Володимир Мартинович (нині покійні),несли службу в країнах співдружності-на Кубі,Угорщині.

 Служба була нелегка,небезпечна. Вони не знали,чи повернуться до рідної домівки. 280 наших солдат загинуло там і навічно залишилися в чужій землі. А вже у 80-х роках знову довелося нашим солдатам захищати мир на афганській землі.

   З села Златоустівки на тій страшній війні були наші односельчани,нині покійні, Гринишак Володимир Дмитрович,посмертно нагороджений Орденом Червоної Зірки, Кравченко Юрій Миколайович, Половченко Сергій Володимирович. Ми вшановуємо їх пам’ять, і вшановуємо  воїнів-інтернаціоналістів Лєсонєна Володимира Федоровича, Літвінова Володимира Івановича та Рязанцева Ігоря Валентиновича.

   Сьогодні ми в скорботі схилимо низько голови перед пам’яттю людей різного віку,яких було вбито у мирний час XXI століття.